Про це проблему міста вже написано не один пост в соціальних мережах, не одну статтю в газеті та на Інтернет-сайтах. Про це чи не щодня на кожному кроці говорить і молоде, і старше покоління бердичівлян. Та від лишень одних розмов дірки в асфальті не зникають, новеньке покриття не з’являється, а болото меншим не стає.
Ця вулиця не є найгіршою в Бердичеві. Таких у місті – через одну, і більшою мірою вони вважаються другорядними вуличками та провулками, котрими не курсують часто-густо транспортні засоби, не проходять маршрутки. Хоча і не всі головні дорожні артерії можуть похвалитися бездоганним покриттям і найчастіше містяни місяцями і роками чекають на ремонт. Та навіть такі на перший погляд непримітні дворики і приватні сектори, як ніхто інший, хочуть щоб і на них часом звернули увагу і почули.
Мова буде йти про, можливо, не всім відоме закінчення вулиці Ново-Іванівської, де асфальтом не пахнуло, так сказати, ще з самісінького заселення вулиці. Кілька десятків приватних будинків по обидві сторони та ще чимало в провулках, перпендикулярних їй, на фоні одвічного болота в дощові дні виглядають уже не настільки райдужно.
Свого часу, як тільки жителі після 60-х років минулого століття потроху почали тут будувати собі житла, хтось – раніше, хтось – набагато пізніше, постало питання і з облаштуванням дороги. Вона ж бо там звичайна піщана з домішками відсіву, привезеного свого часу двома причепами одним із жителів цієї вулиці з власної ініціативи. Проте роки минали не на користь дорозі і з часом не вдалось уникнути величезних ям. Їх ще й додали легкові та вантажні автомобілі більш ніж 10 року тому. Тоді активно проходив ремонт пералельної вулиці – колишньої Волочаївської, яку більшість знає, як виїзд на об’їзну. Рух транспорту тоді перекрили і всі автообілі естафетами курсували цією невеличкою і непримітною вулицею Ново-Іванівською, точніше її не найкращою частиною.
І все б нічого, і зрозуміло, що нині, як і кілька років тому, в пріоритеті центральні вулиці та ті, котрими прокладені маршрути міського транспорту. Не менш важливими є вулиці, названі на честь загиблих бердичівських героїв, які варто першочергово ремонтувати. Але у цій справі минулих літ фігурувало одне «але». Коли натовпи автомобілів щоразу проїжджали майже попід хатами, люди почали бідкатися, що їм доведеться потім скакати по ямах і мало не пливти болотом. Міська влада тих таки 10 років тому пообіцяла людям після ремонту об’їзної відремонтувати і цю вулицю, якій завдали шкоди.
Минуло більше 10 років і обіцянка лишилась лишень у повітрі і у пам’яті тих, хто, на щастя, не страждає поки що маразмом. Спочатку представники старшого покоління намагалися змінити ситуацію самостійно. Дехто з бабусь ходив по сусідах з пропозицією зібратись коштами і прогрейдерувати дорогу. Адже цим людям не обов’язково класти новенький і шикарний асфальт, зрозуміло, що ніхто його там не прокладе. Але хоча б підсипання та вирівнювання частково б вирішили проблему.
Пропозиція не набула підтримки через звичайну відстороненість і байдужість людей: у когось буцімто немає автівки і йому не треба дорога, хтось не хотів зі своєї кишені гроші давати, а декого, очевидно, влаштовувало те, що є. Найбільш рішучі після того, як дорога перетворилася у суцільні ями і болота, повз які після зливи взагалі нереально пройти, вдалися до не менш цікавих дій. Пополов дрібний бур’ян – разом із землею висипав у яму, воно втопталося і перетворилося на кшталт торфу. Проводив будівельні роботи біля або в будинку – засипав калюжі будматеріалами. Отак зі світу по нитці частково кілька ямок і вирівняли.
Та цього навряд чи досить і, шукаючи сухий клаптик в цьому болоті, аби пройти туди, куди потрібно, відчуваєш себе аж ніяк не в місті. А найбільше шкода отих бабусь, котрі, не сподіваючись на милість когось з міської влади, змушені на старості літ робити аж ніяк не свою роботу і тягати відрами будь-що, аби зробити дорогу біля своїх хат.