Про баскетбол з Катериною Побережною — РІО Бердичів

Понеділок, 1 Червня

  • Бердичівський Базар

Про баскетбол з Катериною Побережною

02 квіт. 2020 Максим Железницький

Вже декілька років у ДЮСШ імені Віталія Лонського тренером-викладачем з баскетболу працює Катерина Побережна. У наших багатьох попередніх матеріалах ми не раз розповідали про вихованок тренера, а зараз вирішили ближче познайомити вболівальників та бердичівлян з самою Катериною Побережною.

Катерино, розкажи, будь ласка, як ти взагалі потрапила у баскетбол?

У мене сім’я спортивна і, я так думаю, у мене не було іншого шансу. Батько - палкий вболівальник футболу, є навіть таємне відео, як він вболіває за збірну України. За цим весело спостерігати. І взагалі, він просто любить спорт. Мама тренувалась у Валерія Пушкарьова, приїхавши сюди після навчання. Старший брат також займався баскетболом та боротьбою. Але саме мама мене привела на баскетбол до свого тренера. І мені так здається, що це мій шлях, якщо б не було баскетболу, я б все одно була спортсменкою. Тому що впродовж моїх шкільних років мене хотіли забрати на футбол, гандбол та великий теніс, який мені також близький, але, слава Богу, на той час у місті Бердичеві був саме жіночий баскетбол та тренер Валерій Михайлович Пушкарьов, який підняв жіночий баскетбол до збірної України та європейського рівня.

Ти є вихованкою легенди бердичівського баскетболу Валерія Пушкарьова. Що можеш розповісти про цю людину? І чим він тобі найбільше запам’ятався?

Перше моє тренування було у спортивному залі басейну. На той час я не виділялася якимись фізичними та баскетбольними даними. Але завдяки працьовитості, наполегливості, впертості та підтримці батьків я досягла своїх успіхів. Я зробила вибір, щоб тренуватись по два рази на день, залишатись після основних тренувань доробляти, що не виходить і кожну вправу робити до кінця без настанов тренера, я не йшла гуляти, як інші дівчата чи хлопці. Кожна людина, щоб досягти чогось, має чимось жертвувати. Тому зараз, коли до мене приходять дівчата, які не вірять в себе і кажуть, що в них нічого не вийде, я ставлю їм себе в приклад. І кажу їм: як казав і каже мій батько, до кожного результату треба 90% праці, 5% таланту і 5%, щоб ти був фартовий.

Валерій Пушкарьов був тренер від Бога. Про таких людей говорять, що він отримав заклик від Бога до своєї професії. Він був батьком для багатьох дівчат. Я думаю він розумів, що, працюючи з дітьми, можна «наслідити» або залишити слід. І я впевнена, що в житті кожної дівчини він залишив слід. Я помічала, що нам, дівчатам з Бердичева, заздрили інші баскетболістки, що у нас такий тренер - тренер-батько. Він був чесним, порядним, справедливим, талановитим, добрим, з гарним почуттям гумору, інколи суворим та завжди старався нас вберегти від поганих речей. Зараз, коли я згадую про нього, я плачу… таких, як він, тренерів і просто людей в наш час, на жаль, мало. Я тільки працюю над тим, щоб досягти результатів, яких досягнув він. Я дуже вдячна Богові, що в моєму житті був такий тренер та наставник.

Як складалася твоя баскетбольна кар’єра і у яких клубах грала?

До 9-го класу я навчалась у Бердичеві у школі №15 та грала за Бердичів. У 9-му класі я потрапила до РВУФК (Республіканське вище училище фізичної культури) це у місті Києві. Там тренувалась у Нагорної І.П. та Ещенко Л.М. Навчалась в училищі до 11 класу, і вже на останній рік навчання мене перевели до КСЛІ (Київський ліцей-інтернат) до тренера Кочергіної Є.Г. За шкільні роки ці тренери багато чого мені дали та вклали в мене. Після навчання у спортивних інтернатах я вступила до НУХТу (Національний університет харчових технологій), тому що там формувалась баскетбольна команда. Там я і навчалась і грала в першій лізі за університет. Мабуть повних сезонів у нас було 3. І на 4-му курсі, по якихось причинам, ми перестали виступати у Чемпіонаті України. І тому один рік я грала за Динамо Київ. Після навчання поступила на другу вищу освіту в Інститут фізичного виховання та паралельно працювала на кафедрі фізичного виховання в НУХТі. Два рази була на грані, щоб виступати за збірну України, але по деяким причинам цього не сталось. Пам’ятаю, що я дуже хотіла продовжувати професійно грати, але у Бога на мене були свої плани, він вже тоді готував мене до професії тренера.

Коли ти відчувала поклик до тренерської кар’єри?

У мене після закінчення другої вищої освіти був пошук себе. Я повернулась до Бердичева. Я не зовсім розуміла, чим я хочу займатись, до чого мене закликає Бог. Це продовжувалось десь протягом двох років і паралельно я допомагала тренувати дівчат Валерію Михайловичу Пушкарьову. І, пам’ятаю, саме в кінці літа 2014 року я була впевнена, що буду тренером. Але одна людина своїми словами мене змусила знову сумніватись і я просто почала молитись, що Бог дав мені конкретну відповідь, чи я повинна бути тренером. І буквально через пару днів мені написали дівчата, що наш Валерій Михайлович Пушкарьов помер. Це було несподівано, шоком, сильним ударом. Але я зрозуміла, що це і є відповідь на мої молитви - конкретна, сумна відповідь. І вже 7 жовтня 2014 року офіційно я стала тренером Бердичівської ДЮСШ ім. Віталія Олексійовича Лонського.

Нині ти працюєш тренером з баскетболу у ДЮСШ імені Віталія Лонського. Яке, на твою думку, майбутнє бердичівського баскетболу?

Мені важко сказати про майбутнє бердичівського баскетболу. Ми зараз живемо у важкий час для України та для всього світу. Насправді, ми не знаємо, що буде завтра, це реальність сьогодення. Одна надія на Бога, що все буде добре і поновляться тренування та змагання, будуть нові результати.

І я б хотіла сказати про більш глобальне, про всю майбутню баскетбольну Україну. На жаль, у нас є такі нюанси, як не бажання дітьми займатись спортом. Хлопці ще якось займаються, а дівчат дуже важко зацікавити, втримати у баскетболі. Чомусь у більшості випадках батьки дівчат вважають, що баскетбол не для них, будуть високі, кремезні. Хоча гени від батьків не вдавалось ще нікому переплюнути. І самі дівчата вибирають фарбуватися, фотографуватись, гуляти, сидіти в телефоні, але тільки не займатись стабільно спортом. Вони не думають, що баскетбол може допомогти в навчанні у вищих навчальних закладах і просто у житті, він може також стати професією. І ще в багатьох випадках батьки забирають дівчат з баскетболу, тому що їм потрібно вчитись, вступати. Про це говорять тренери всієї України. Я не знаю, як ці питання можна вирішувати на рівні держави, можливо, переймати приклади Європи, можливо, поновлювати фізкультуру, але щось треба міняти.

А ми, тренери, працюємо, віддаючи всі сили, знання та здоров’я, стараємось вкладати максимум у спортсмена від фізпідготовки, морального стану та до духовного стану.

Твої вихованки вже грають у складах збірної України різних вікових категорії. Що ти говориш своїм вихованкам, коли вони їдуть до збірної?

Я говорю і перед тим, як вони їдуть, і підтримую упродовж всього часу, коли вони у збірній. Це для кожної індивідуально, у кожен момент, це по-різному, вони всі різні, особливі. Я завжди стараюсь за них помолитись і завжди кажу, що буду молитись. Щоб обов’язково мені написали, як вони доїхали. Інколи казала, що грай, щоб це приносило збірній користь. Інколи казала, що не треба звертати уваги на те, що тебе відволікає від результату. Інколи казала, що просто їх люблю і цілую. Це спорт, в ньому є конкуренція і коли ти на зборах в закритому просторі, важко боротись, як зовнішнім супротивом, так і внутрішнім, тобто собою, і тому слова любові, на мою думку, як найбільше їх підтримують.

Інколи я просто їх слухаю. Це те, що я пам’ятаю і, взагалі, це треба у них питати. Саме у їхній пам’яті засіли ті слова, які торкнулись серця.

І, на завершення, які плани на майбутнє?..

Я одразу скажу анекдот чи вислів: «Якщо хочеш розсмішити Бога, то розкажи йому про свої плани». Але ми б не були людьми, якби нічого не прагнули. Перше, це бути всім здоровим та пережити цей час. Вже від цього залежить, коли тренування відновляться і які змагання будуть. Якщо все буде добре, то повезти дітей у баскетбольний табір закордон. Покращити на наступний рік результати у ВЮБЛ серед дівчат по 2007 року народження. Набрати дівчат 2010, 2011 та 2012 років для участі у Чемпіонаті України, сформувати гарну команду. Попіклуватись про дівчат, які мають через рік вступати до вищих навчальних закладів. Хотілось би також формувати дорослу команду з бердичівських дівчат, але це поки тільки мої думки. Будемо працювати, щоб менші дівчата теж потрапляли до збірної України. І так як я казала раніше, що прагну до результатів свого тренера, то це, як мінімум, бути срібним призером Чемпіонату України. Продовжувати навчатись і рости, як професіонал своєї справи.

А саме головне - продовжувати вкладати в дівчат все саме найкраще, бо вони так швидко ростуть, вони - це майбутнє нашої України. Вони - майбутні мами та дружини. Саме головне, як казав Віталій Лонський, ми маємо розгледіти в дитині особистість.

Я закінчу висловом однієї відомої людини Біллі Грема: «За рік один тренер більше впливає на молодих людей, ніж проста людина за все своє життя». Тому закликаю всіх тренерів пам’ятати про це і максимально тонко, правильно та з любов’ю впливати на своїх вихованців.

І бажаю нашій владі мудрості у прийнятті рішень, лікарям та військовим сил і всім людям здоров’я, терпіння, розуміння та мирного неба.

poberezna1

poberezna2

bazar 800

Відео

На правах реклами

РІО Бердичів
 
Видання "РІО Бердичів"
Головний редактор: Олександр Доманський
Адреса: вул. Свободи 6 м. Бердичів,
Житомирська обл., 13300 Україна
Телефони редакції: 
04143 2-15-73, +38096-256-67-50
E-mail: rioberdychiv@gmail.com
Веб сайт: 

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється за умови посилання на "РІО-Бердичів". Для інтернет-видань – обов'язкове пряме відкрите для пошукових систем гіперпосилання. Посилання має бути розміщене незалежно від повного або часткового використання матеріалів, в підзаголовку або в першому абзаці матеріалу. Редакція "РІО Бердичів" не несе відповідальність за матеріали авторів розділу “Блоги”.