І це не просто гарна фраза, а дійсність тривалістю півстоліття. Саме стільки у Бердичеві тривала епоха розквіту спортивного туризму.
У 1963 році у Бердичеві було створено самодіяльний туристичний клуб «Ентузіаст». Його натхненником і керівником протягом тринадцяти років була випускниця Бердичівського педучилища Валентина Нечаєва. Саме вона, ще будучи студенткою, організувала перший похід по кримських горах та залучила до цього дивовижного спорту сотні бердичівлян.
Юхим Винопал у цей час навчався в четвертому ПТУ, звідки був направлений на роботу на Харківський танковий завод, і лише після служби в Радянській армії у 1968 році повернувся до рідного міста. З того часу туризм стає головним у його житті, а сім’я і робота лише активно доповнюють його.
Приполярний Урал
Він швидко стає в клубі ентузіастів одним з найактивніших членів, учасників всіх походів і змагань, а невдовзі і головним суддею багатьох з них, інструктором найскладніших подорожей і головою клубу. Це сталось після того, як Валентина Нечаєва трохи-трохи змінила профіль, і перейшла від самодіяльних походів до організованих подорожей – стала керівником Бердичівського бюро подорожей та екскурсій.
Туризму в той час приділялось багато уваги і в партійних документах, і в конкретних діях місцевих партійних керівників. Так, Олексій Хилюк виділив для роботи клубу приміщення за адресою вул. Володимирській, 25 (напівпідвал біля 4 школи), Роман Петронговський допомагав з організацією змагань, а обласна рада по туризму виплачувала навіть зарплатню одному інструктору, який теж в основному займався організацією місцевих змагань та участю спортсменів в інших змаганнях. Особливо популярні тоді були походи «по місцям бойової слави», «партизанськими стежками» тощо.
Виїзд на Західний Кавказ
Профспілкові комітети підприємств та навчальні заклади теж активно включились в туристичний рух, започаткований ентузіастами, і щороку навесні 6-8 груп туристів виїжджали для походів Карпатами, десятки походів організовувались по Бердичівщині та Житомирщині, в лісах поблизу міста щорічно проходили змагання з туристичної техніки, які включали в себе і скелелазіння, і орієнтування, і основи рятувальної роботи, в яких брали участь кількасот учасників. На обласних змаганнях подібного профілю Бердичів представляли іноді 5-6 команд, тоді як Житомир – лише 2-3, і часто бувало, що бердичівляни займали всі призові місця.
Обласні змагання з туризму
Карпати
Крім участі та організації походів клубу Юхим Винопал особисто брав участь в багатьох походах найвищої категорії складності та був учасником всеукраїнських та всесоюзних змагань. І якщо з членами клубу він «ходив» по Уралу, Карелії, Кавказу, Тянь-Шаню, то разом з більш професійними туристами бував в Якутії, Полярному Уралі, Забайкаллі, Алтаї, та ще в багатьох куточках Радянського Союзу.
Одного разу, десь у Забайкаллі, в селі Слюданка (поблизу там добували слюду) хтось з туристів запитав у місцевих жителів як пройти до штабу рятувальної служби, щоб відмітити початок походу і, за звичкою, привітався до них словами: «Добрий день». Ой, що тут сталося. Один одному бабусі стали передавати: «Наші прийшли», і сходитися на центральній вулиці. Виявляється, що в цьому селі живуть одні українці, які довго не хотіли туристів відпускати, щоб вдосталь наговоритись рідною мовою і навіть поспівати українських пісень.
Байкал
р. Печора, Урал
Комі АССР, Приполяр’я
Не тільки далекими краями, але й ближніми околицями сотні бердичівлян ходили в захоплюючі походи вздовж Гнилоп’яті (знайшли те саме джерельце, з якого вона починається), Гуйви і Тетерева, по Овручському Кряжі, лісах Полісся (до вибуху на Чорнобильській АЕС), та іншим цікавим місцям. Кожних вихідних займались скелелазінням в Денишах (після того, як заборонили це робити на фортечних мурах, хоча туристи їм не шкодили, а навпаки – укріплювали), тренувались орієнтуванню в Скраглівському лісі, готуючись до дальніх походів.
Міські змагання з туризму
Після трагічної смерті в Гімалаях Віктора Пастуха (а він був, по суті, учнем Юхима Михайловича), члени клубу декілька років підряд організовували зльоти «Пам’яті товаришів», адже, на жаль, крім відомого альпініста не стало ще кількох активних членів клубу
.
Бердичівський зліт «Пам’яті друзів»
Тоді ж, у відомі «дев’яності», почало згасати в Бердичеві полум’я спортивного туризму, поки не перетворилось у ледве тліючий вогник. Підприємства почало спочатку лихоманити, а в деяких з них стався й летальний наслідок. Юхим Винопал працював і на «Прогресі», і на шкіроб’єднанні, і на меблевій фабриці, і всі знають, що їх спіткало. Але бердичівляни завжди відрізнялись підприємливістю, і тому, коли один з альпіністів заснував кооператив по висотним роботам, які відшукував по всій країні і навіть за кордоном, попрацювати в нього змогли чи не всі дорослі учасники «Ентузіасту».
Остаточно клуб завершив свою роботу після того, як приміщення на Володимирській забрали для інших потреб, а все спорядження, яке на той час «нажили» члени клубу, часом розвантажуючи вагони чи фарбуючи опори ЛЕП, передали в Будинок Піонерів. Там туристську естафету ненадовго прийняла Тетяна Боброва, вчителька географії з другої школи, а потім Ігор Саматошников та Микола Пищев. Діти дуже любили своїх педагогів і наставників, але, на жаль, у них не було таких других половин, як дружина Юхима Винопала – Наталя Павлівна (земля їй пухом). Про неї можна було б написати окрему статтю, адже випускники першої школи, у яких вона викладала, завжди пам’ятатимуть свою вчительку хімії.
Отже, трохи-потрохи, але фінансові питання сімей все-таки переважили творчу роботу за мізерну зарплату, і вже років з п’ять, як ніхто в Центрі позашкільної освіти імені Разумкова, та й взагалі у Бердичеві, не веде жодного туристичного гуртка. Юхим Михайлович пропонував свої знання та вміння людям, які відповідають за освіту Бердичева, але у відповідь чув, що в нього немає педагогічної освіти, а в місті немає грошей і т.д., і т.п.
Натомість, до нього звертались свого часу засновники міської рятувально-пошукової служби, яких він залюбки і безкоштовно навчав основам альпінізму, військові нашого спецназу, поки до них не приїхали американські інструктори, та й інші люди і організації, які розуміють, яким безцінним «кладезем» знань є сьогодні цей пенсіонер.
Але все частіше і частіше єдиним супутником в його походах, ходити в які він продовжує і зараз, є його вірний пес. Юхим Михайлович обирає на карті (зараз з цим проблем немає, не те, що колись, коли всі топографічні карти були таємними і секретними) собі новий район в Карпатах, бере свого супутника на поводок, пакує рюкзак, який і сьогодні важить не менше тридцяти кілограм, і показує вірному другу красу гір і долин, скель і ущелин, лісів і полонин, схід і захід сонця, і ще тисячі миттєвостей, від яких завмирає серце справжнього туриста.
Та, напевно, не тільки якісь чиновники винуваті в тому, що туризму в Бердичеві сьогодні фактично немає, адже, й батьки, що вже звикли платити репетитору з англійської чи математики, ще не можуть собі уявити, що інвестиції в туристичного інструктора зможуть знадобитися в житті їх дитини не менше, а може й більше, ніж знання з тригонометрії, історії чи літератури.
А громада, де будуть жити хоча б 20 відсотків людей, які в дитинстві чи юності пройшли туристичну школу життя, буде значно менше витрачати коштів і на прибирання сміття, і на ремонт понівечених лавок чи дерев, і на боротьбу зі злочинністю. Адже навряд чи є потужніший механізм виховання підростаючого покоління, ніж спільне подолання перешкод на межі сил, ночівлі під зірковим небом, враження від краси чарівних пейзажів, пісні біля вогнища та плече товариша в скрутну мить.
Можливо, відновленню цього механізму посприяє, як не дивно, любов дітей до смартфонів та «інстаграмів», адже де ще, як не в поході можна назбирати сотні сюжетів для власного відео чи тисячі «гарних фонів» для селфі.
Олександр Доманський
На фото, люб’язно наданих Юхимом Винопалом коротка історія з туристичного життя бердичівлян:
(хто впізнає себе чи товариша, пишіть в коментарях у «Фейсбук»)