Але їм потрібно трохи допомогти. У всякому разі таке враження склалось після коротенької поїздки територіями, які ось вже місяць, як офіційно входять до Бердичівської ОТГ.
Соромно зізнатись, але я за двадцять років своєї журналістської діяльності ще жодного разу не був у Підгородньому, хоча воно знаходиться всього в якомусь кілометрі від міста. Лише в дитинстві колись проїжджав на велосипеді. І нині першим, що впало в око, стали внутрішні простори цього села. Між будинками навпроти, які стоять обабіч центральної вулиці, відстань більше ста метрів. Тобто, жодної вулиці такої ширини в Бердичеві точно немає, а може й в Житомирі теж.
Цей гігантський майдан в центрі села так і проситься, щоб тут організувати якийсь грандіозний фестиваль або хоча б провести День міста. Відразу було б зрозуміло, що місто ставиться до своїх сусідів не зверхньо, а по-дружньому. А поки що тут пасуться коні.
Мені відразу вдалось побачити людей на вулиці і, як я потім зрозумів, це була неабияка удача, адже живе нині в селі зовсім мало людей. Сюди заходить лише один автобус «Підгороднє – Житомир», а магазин вже давно стоїть закритим. Саме ці проблеми назвали першими мешканці приміського села. Ну, і проблема, що є актуальною як для наших сіл, так і міст – дороги, вірніше їх відсутність.
Головний під’їзд до села грейдерувався порівняно недавно (перед виборами), а в самому селі, а особливо дорога до кладовища та через нього, короткий шлях до Бердичева, знаходяться в значно гіршому стані. Їх розбиває важка техніка сільгосппідприємства, яке обробляє навколишні поля. І хоча після колективного звернення, підприємство пообіцяло підсипати дорогу, але те, що вони привезли сьогодні на вулиці, навряд чи зробить їх кращими.
У Скраглівці, звичайно ж, доводилося бувати багато і часто, адже досить багато репортажів робилось з оздоровчих таборів, яких тут один час налічувалось аж три. Табір «Соколятко», який належить місту, табір «Березовий Гай», який належав району (а тепер належить чотирьом ОТГ) та санаторій-профілакторій «Пролісок» бердичівського заводу «Прогрес», який багато років влітку використовувався як дитячий оздоровчий табір (а кому він належить тепер, ще важче сказати, ніж про «Березовий Гай»).
Колишню гордість району – стадіон «Колос» – колишній голова районної ради таки встиг продати (не весь, а лише об’єкти нерухомості – роздягальню та туалет) житомирському підприємцю, який буцімто представляє інтереси німецького підприємця, який тут збирається відкрити футбольну школу, щоб вирощувати футболістів для європейських клубів. Ну, в новітній історії Скраглівки вже бачили німецьких підприємців та їх представників. Як і що вони вирощували, було начебто зрозуміло, але судові спори між ними тривають і досі.
Колишній сільський голова Скраглівки Олександр Рубан розповів журналісту, що ні він, ні колишня секретар ради не будуть претендувати на посаду старости села, і хто ним стане, в нього навіть догадок немає.
В затишній та теплій сільській амбулаторії теж поки що не знають, які реформування їх очікують. З сімейним лікарем Петром Івановичем Зарічнюком уклали більш ніж 1200 декларацій жителі майже півторатисячної Скраглівки, а інші укладали з іншими лікарям як району, так і міста. Адже більшість жителів села працює саме в місті, куди кожну годину ходить автобус, або ж добираються власними автівками, кооперуючись з колегами чи знайомими.
В школі навчається 180 учнів, а в дитсадку – чотири групи. І судячи з того, що лише за десять хвилин я зустрів трьох матусь з візочками, потенціал для подальшого існування як дитсадка, так і школи, в Скраглівці є. Молоді матусі просили у нової влади потурбуватись про створення загального дитячого майданчика, бо на чудові гойдалки до дитсадка їх не пускають.
Зате жительки більш поважного віку хотіли, щоб і клуб в селі працював, і проводились якісь фестивалі та свята, а то дуже вже сумно іноді стає.
В селі, порівняно з Гришківцями чи навіть Осиковим, дуже мало підприємців, за землі під бюджетними установами (в тому числі і військовим полігоном в сотні гектарів) податок не справляється, тому й дуже «худим» був сільський бюджет. Нові будинки в Скраглівці будуються в основному понад берегом ставу та в інших мальовничих місцях, але чи буде там хтось жити, чи будуть лише наїжджати для баньки та відпочинку, невідомо.
І така ж невизначеність відчувалась у багатьох розмовах з мешканцями: ніхто не знає, що буде далі, як буде далі, хочуть, щоб було краще, але сумніваються, чи не вийде, як завжди…
P.S. А поки що назви “Підгороднє” немає ні на повортоі з траси, ні на в’їзді в село.