Як бердичівський бізнесмен став командиром взводу снайперів — РІО Бердичів

Середа, 22 Вересня

  • vistavka800

Як бердичівський бізнесмен став командиром взводу снайперів

15 квіт. 2020 Віолетта Кіртока

Змістовний, а головне – цікавий матеріал про бердичівлянина розмістив на своєму сайті Цензор.НЕТ. І, дійсно, про легендарного чоловіка, який, будучи перед початком війни бізнесменом, взявся допомагати у якості волонтера військовим, а згодом став і сам військовим, читаєш із задоволенням та гордістю за свого земляка. Причому найбільш вражає, що чоловік обрав не просто військову професію, а й напрочуд нелегку, в результаті чого завдяки праці, наполегливості, підтримці і так званим «менеджерським вмінням» став командиром взводу снайперів 58-ї ОМБр. Про Сергія Варакіна розповіла журналіст Віолетта Кіртока.

"Зазвичай снайпери свої обличчя не показують і про свою роботу не розказують малознайомій людині. Тим більше журналісту. Але цей підрозділ і його командир – виняток. Взвод, який зараз перебуває на передовій, зібрано із людей, які з 2014 року добровільно захищають Україну.


Кожний із них пройшов свій шлях до того, як визначився саме із снайпінгом. І опинився саме в цьому підрозділі не випадково - люди з однаковими інтересами знаходять одне одного. Але атмосфера, яка панує у взводі снайперів 58-ої бригади, дивна для армії. Незвичайна. І неймовірно приязна. Вперше опинившись за довгим лакованим дерев'яним столом на кухні, спочатку оглядаєш все навкруги. Бо перед тобою - політ дизайнерсько-меблевої фантазії. Навколо зручного столу - м'який диванчик. Сама кухня виконана із піддонів, перетинки яких використані як полиці та ящички, в таку саму дерев'яну розбиральну поверхню акуратно вмонтована газова поверхня. І цю плиту зовсім не стидається мити при гостях командир підрозділу, водночас пропонуючи чай та каву, спілкуючись із своїми підлеглими, плануючи роботу на найближчу добу і коментуючи зображення на двох екранах, які висять в кутку. Замість телевізійних програм тут - пряма трансляція з камер, які спостерігають за лінією фронту, за ворожими позиціями, за околицями Горлівки...


Саме в цьому підрозділі служить вже легендарний, завдяки дописам командира в фейсбуці, Васенька. Зовсім юний хлопчина у вільний від основної роботи час готує такі страви, що навіть фотографії викликають активне слиновиділення. Більше того - всі кухонні меблі - його рук справа. Не менш легендарні і дівчата, що тут служать. Але обличчя цих чудових людей не можна показувати - вони продовжують виконувати свою специфічну роботу. А сам командир і спілкується з волонтерами та журналістами, і ділиться своїми думками щодо змін в армії. Має на це право - відволонтеривши, він підписав контракт і вже майже чотири роки воює в лавах Збройних сил України.


"У ЛЮТОМУ 2015 РОКУ Я ЗРОЗУМІВ, ЩО ВОЛОНТЕРСТВА МЕНІ МАЛО, ЩО ПОТРІБНО РОБИТИ ЩОСЬ БІЛЬШЕ"


- До війни життя у мене було чудовим і дуже... нудним, - говорить командир взводу снайперів Сергій Варакін. - Я мав у рідному Бердичеві бізнес, який приносив мені нормальний дохід – займався металопластиковими вікнами. Коли почалася війна, мені все це стало дуже цікавим. Спочатку ми допомагали комплектувати нашу 26-ту бригаду, яка вирушала під Крим. Це було 8 березня 2014 року. Ми зібрали те, що могли, і відвезли їм. А потім потрібно було доставити бронежилет одному бійцю. Все село збирало йому гроші на захист. Мама його працювала прибиральницею в школі, дуже переживала за сина. Хотілося їй допомогти. Я звернувся до житомирського підприємця, який вже щось відвозив 95-ій бригаді на війну, він знав, що там і як. А він сказав: "Я не повезу, хочеш, сам вези. Я тебе загружу необхідним, а ти їдь". Я погодився: "Ну давай". І поїхав перший раз. Навіть не розумів, де небезпечно. Приїхав під Волноваху. Вона ще не була нашою. Там розміщувалася 72-а бригада, де я познайомився з Ванею Гараздом.
Після цього до мене звернувся мій однокласник Саша Єрмошин, який починав співробітництво з фондом "Крила фенікса", і вирішив доєднатися до нього. Він попросив мене звозити на фронт те, що вже було зібране ним. І ми з ним стали "Крила фенікса – Бердичів". Пам’ятаю, як ми привезли перші шість бронежилетів, яких в одній бригаді ще не було взагалі. Бійці почали хапати їх. Ні-ні, - сказали їм. Захист отримував той, хто йшов на чергування, і передавав бронік тому, хто його міняв. Мене вразило все, що я тоді побачив. Так ми почали возити допомогу постійно.

Varakin1

Varakin2

- Але ж її потрібно було десь брати...

- Жителі Бердичева та району збирали допомогу. Цим займалися і мої друзі, і я свої гроші вкладав. Розвозив броніки, каски, починаючи від Станиці Луганської і закінчуючи Амвросіївкою. Всі ці населені пункти ще були зайняті сепаратистами. Слов'янськ був ще окупований, тому ми їздили по великому колу. Кожна поїздка - дві з половиною тисячі кілометрів. Ми їздили трьома бусами. Два мої, а ще один - мого друга Вадима Фєфєлова. Сильно втомлювалися, але потрібно було доставити зібране, тому майже не відпочивали, переїздили від підрозділу до підрозділу швидко. Але саме тоді я зрозумів, що нарешті моє життя перестало бути нудним.


- Ти до цього служив в армії?

- Ніколи навіть зброї в руках не тримав. Це мене не хвилювало взагалі. Більше скажу: я дуже не любив зброю, і все, що з цим пов'язане, хоча у батька була мисливська рушниця...


- І він тебе не заохотив до мисливства?

- Взагалі. Я навчився поводитися зі зброєю саме 2014 року, коли гинуло багато бійців, в підрозділах не вистачало народу. І коли ми приїздили - чотири особи - то заступали на чергування в наряди та караули нарівні з хлопцями. І в якийсь момент я відчув, що волонтерство мені стало малуватим.


- Набридло чи саме стало мало цієї роботи?

- Мало! Хотілося більше адреналіну. Я відчув його в першу ж поїздку, коли привіз допомогу і потрапив під шестигодинний обстріл "Градів". Тоді я зрозумів, що це таке. Після того я додому нісся із думкою, що потрібно якнайшвидше все зібрати і повернутися.

 

Varakin3

 


- Де відбувся той обстріл?

- В Амвросіївці. Я розгружався і вже бачив двигуни "Градів", які горіли і летіли прямісінько на нас. Всі кинулися в бліндаж. Сидів там і гадав - мій бус цілий чи ні. Виліз потім і побачив: беха згоріла, ще якась машина військова побита, і мій бус між ними цілий-цілісінький. Ф-ф-фух! У мене було два бусаи, які я ганяв на війну. З них один лише постраждав, коли "Гради" прилетіли по Авдіївці. В той момент в ньому дівчинка спала! Ми включили їй пічку, щоб було тепло. Вона відпочивала, а ми поїхали по позиціях. І тут бійці 25-ки передають: "Гради" прилетіли, у вас один бус постраждав". В один ряд стояли три машини, дві з яких - мої буси. Почувши про те, що постраждав бус, аж заволав: тільки не "Мерседес", тільки не "Мерседес". А в рацію кажуть: "Мерс"... Приїжджаємо, а там кусяра "Граду" збила дзеркало, увім'яла бочину і підірвала капот. А Олєчка, дівчинка, що там спала, говорить: "Я ще ніколи так швидко не бігала".

 

Varakin4

Коли мені перестало вистачати волонтерського адреналіну, я доєднався до добровольчої партизанської групи.


- Чому не до якоїсь бригади?

- Мені подобалася, що ці хлопці постійно працювали, лазили кудись, вивчали ситуацію в окупованих містах. Я досі не можу розповідати про ту нашу роботу. Може, колись... Ідучи в цю групу, я розумів: тут буду корисним. Волонтерство я вже переріс, хотілося йти далі, робити більше.


- А як же бізнес?

- Його потрібно постійно контролювати. Якщо не будеш цього робити - його не стане. І я, чесно кажучи, його похерив. Дружина, дивлячись на все це, сказала - так ми не домовлялися. І ми розійшлися...


- Ти зробив однозначний вибір на користь війни?

- Так. Я цілком віддав себе визволенню Донбасу. Хотів думати лише про це.


"53 – ПІДТВЕРДЖЕНЕ ЧИСЛО ЗНЕШКОДЖЕНИХ ВОРОГІВ БІЙЦЯМИ МОГО ПІДРОЗДІЛУ З ТОГО ЧАСУ, ЯК Я СЮДИ ПРИЙШОВ"


- Швидко вчився воювати?

- У нашій групі кожний щось умів робити. Біля них і я потроху вчився. Мені було цікаво, тому все і виходило. І зараз у підрозділі у мене всі самоучки. Ніхто з них ніколи до війни не служив в армії. Всі прийшли добровольцями. До весни 2016 року я співпрацював з тією універсальною групою.

 

Varakin5

 


- Там ти отримав необхідний адреналін?

- О, так. Група була маленькою. І тому кожний мав знати все: і медицину, і снайперську справу. Вже тоді ми дружили з 58-ою бригадою. І мені пропонували іти на контракт, все робити легально. Я сміявся: "Я і армія? Та ну!" Коли приїздив волонтером в різні підрозділи, бачив весь той дебілізм.


- Що ти маєш на увазі?

- Совдепію, дотримання уставу. А ці історії, коли прилітає генерал і питає, чому у пацанів у полі біля польової кухні не стоїть заборчик? І це в 2014 році!
Я дуже в таке не хотів. Я сам по собі чоловік розважливий і розсудливий. І не хочу виконувати тупі накази. І скільки я тепер служу в армії, стільки уникаю дебілізму. Але через декілька місяців після розмови з Сергієм Заболотним, який тоді був комбригом 58-ої бригади, я все ж таки зрозумів, що потрібно мабуть легалізуватися. Подзвонив комбригу: "Твоя пропозиція в силі?" - "Так. Висилаю відношення". Як сказав воєнком, я єдиний в Житомирський області, хто за добу пройшов медкомісію і отримав довідку про несудимість, так хотів на війну. Чесно кажучи, мені все одно було, куди іти - аби воювати. Командир, знаючи мене, запропонував зробити нормальний підрозділ: "У мене все сумно у взводі снайперів. Займись ним".

 

Varakin6

 


- Дивно пропонувати таке людині без військової освіти...

- Бути командиром взводу снайперів не значить бути снайпером. Потрібно бути толковим менеджером. На зараз мій підрозділ - один з найкращих в сухопутці. Я в армії зрозумів, що командирами можуть бути не військові, а розумні менеджери. І те, що очільник Міноборони може бути цивільною людиною, - нормально. Він має рулити всім, вирішувати складні питання, роздавати отримане, правильно закуповувати необхідне. І я в принципі був задоволений Андрієм Загороднюком. І Степан Полторак був дуже толковим міністром.


- Тобі цікаво було займатися саме снайперами?

- Дуже! Це значило, що ми не будемо сидіти десь в тилу. А це для мене головне. Першою справою я вишикував взвод і тиснув пальцем у тих, хто мені не подобався: "Ви не будете тут служити". Мені не потрібні були ті, хто відсиджувалися, перечікували, пили… Замість них я набрав мотивованих бійців. Друзі, волонтери привозили тих, хто хотів працювати, воювати. Я переманив до себе тих класних бійців, кого знав особисто. Обіцяв, що служба буде казковою, що у них все буде тільки найкраще, що тільки може бути в Збройних силах. І так і є. Я все це зробив, чому вони і не йдуть від мене. У них є все, що може собі побажати сучасний снайпер. А вони ж ще й вивчають новинки, що з'являються, обговорюють їх. Коли я це чую, коли бачу, як вони хочуть обновити щось, тихенько замовляю друзям новинку, бо в словах своїх бійців не сумніваюся. І все з'являється у підрозділі. Таким чином з 2016 року я займаюся розвитком підрозділу, вкладаю в нього кошти. А він приносить прибутки у вигляді вбитих ворогів. Але ми ніколи не просимо чогось зайвого, щоб просто було, для понтів. Мої знайомі навіть ображаються, що я нічого не прошу. А у нас просто все є. Якщо в чомусь виникає необхідність, то це дуже дорого коштує. Закінчився той час, коли ми везли побільше дешевих рацій, бо потрібно було елементарно закрити в цьому потребу. Ті часи змінилися. Тепер потрібні дорогі засоби, оптика…


- Ведете статистику підрозділу?

- Звичайно, - Сергій починає рахувати. - 27 плюс 19. І 7. Разом - 53. Це підтверджене число знищених ворогів з того часу, як я прийшов у підрозділ. З кожною ротацією все складніше діставати сєпарів. Тому що вони також не дурні, навчаються, менше висовуються. Потрібно намагатися їх дістати.

 

Varakin7

 


- Є дані, кого саме вдалося знешкодити?

- Ми вирахували двох ворожих снайперів. Діставали командира взводу, перевіряючих дядьків у казачих папахах...


"ОДНОЗНАЧНО Я БУДУ СЛУЖИТИ ДО КІНЦЯ ВІЙНИ. А ТАМ ПОДИВИМОСЯ"


- Що ви насамперед облаштовуєте на новому місці: кухню, туалет або душ?

- Все одночасно. Це найважливіші речі. У нас у підрозділі служать дівчата, а значить однозначно має бути комфортний туалет і душ. Та й кухня – місце збору всього взводу, тут багато часу проводиться, тому й має бути затишно і зручно.

 

Varakin8


- Дівчата у підрозділі були відразу, коли ти прийшов?

 

- Ні.


- Звідки вони взялися?

- Обидві прийшли, дізнавшись, які у нас правила життя, що взвод робочий. У мене дві дівчинки. Одна дуже публічна, давно служить в армії, пройшла багато гарячих точок нашої війни. Друга не любить публічність, ховається, коли приїздять гості. Коли вона проходила навчання в школі снайперів, показала результат краще, ніж усі чоловіки. Ця дівчина все життя займалася спортом, ходила в гори... Тому у неї все виходить. А на війну вона прийшла з власної волі, спочатку була в добровольчому підрозділі. І я дуже радий, що тепер прийшла до нас.


- Є умови, яким мають відповідати твої бійці?

- Так. Їх чотири. Під час розмови з охочим перейти до нас передусім цікавлюся, наскільки людину цікавлять гроші. Обов’язково ставлю запитання: чи готовий ти воювати без зарплатні, без грошового забезпечення? Майже всіх нас фінанси не цікавлять, тому що всі доходи, мої в тому числі, йдуть на підрозділ. Ми любимо воювати комфортно. Має бути зручний побут, а в це потрібно вкладати гроші. Також у нас має бути ідеальна дисципліна. Якщо всі нормально себе поводять, поважають побратимів, ставляться до підрозділу, як до родини, то і служба відбувається спокійно. Зранку у нас першим встає той, хто хоче, хто вже прокинувся. Той і помив підлогу, почав щось готувати на всіх. Шикування потрібне там, де командир не впевнений у своїх бійцях, якому потрібно переконатися, що хтось пропав, загуляв. У нас немає в цьому потреби. За час служби ніхто із моїх не мав жодної догани. Я єдиний – вліпили якось за неуставні берці... Також у нас ніхто не бухає. Це дуже важливо. І дотримуватися цього правила потрібно беззаперечно і без винятків. У наш взвод неможливо потрапити просто хорошому хлопцю за чиєюсь рекомендацією, навіть якщо він офігезний снайпер. Всередині нашого колективу я не вважаю за потрібне дотримуватися статутних відносин.


- При цьому всі твої підлеглі говорять: командир сказав, командир зробив…

- Насамперед я для них старший брат, а вже потім - командир. Тому у нас все чітко, ніяких зальотів.


- Невже не доводилося нікого виганяти із взводу?

- Взагалі. Ті, хто приходив і не приживався, йшов сам. Ті, кого беру, підписують контракт відразу на три роки. Пояснюю: у вас вкладають великі гроші мої друзі і я особисто, тому не хотілося б, щоб після того, як вас всього навчили, через пів року ви пішли звідси. І всі на це погодилися.


- А у тебе на скільки підписаний контракт?

- Був до особливого періоду, а коли я отримав офіцерські погони, вимушений був підписати на п'ять років.


- Чому ти першим ставиш питання служити без грошей? Все ж зарплатня в армії зараз пристойна. І це зовсім не погано. Навпаки, ті, хто ризикує своїм життям, мають отримувати набагато більше, а також бути соціально захищеним державою…

- На жаль, останнім часом багато людей прийшли в армію за підвищеним забезпеченням бійця. Як показує практика, вони приходили не воювати, не рити окопи, не вбивати чи помирати, а по УБД і зарплатню. Таких небагато, але вони є. Щоб це викорінити відразу, я й питаю: як ти ставишся до грошей. Багато прикладів, коли боєць навіть ста гривень не витратить на свій комфорт чи своє забезпечення: "А чого я маю на себе витрачати свої ж бабки? Хай держава на мене тратить". Такого в житті не візьму до себе в підрозділ!


Найпоказовіше, що багато хто з 2016 року до цих пір залишається разом зі мною. Деякі бійці, з якими я зовсім не хотів розлучатися, пішли за особистими та сімейними обставинами. Був у мене Ваня. Чудовий боєць! Він не зміг подовжити контракт, тому що його дружина позбавлена батьківських прав, а мама захворіла, вже не мала змоги дивитися за його дитиною, тому потрібно було повертатися… Ми йому зараз допомагаємо грошима, бо у нього багато проблем.


З 2016 року я не був у відпустці, як і більшість моїх бійців. Нам вистачає ротацій, коли ми перебуваємо в ППД. А як виїжджаємо на війну, то ніяких відпусток – потрібно ж воювати. Щоб отримувати наступні звання, я готовий вчитися на курсах офіцера, але не тепер, потім, коли вони стануть адекватними, без радянщини. Щоб там не розказували, що я маю дрючити своїх підлеглих. Офіцер насамперед повинен мати беззаперечну довіру солдат. І тоді буде ідеальний підрозділ. Бо кожний офіцер - це його солдати. Нашій бригаді пощастило з комбригами. Всі вони достойні прості люди без манії величі, дослухаються до кожного солдата. Михайло Драпатий знав кожного солдата на ім’я, пам’ятав, у кого хворіє жінка, теща чи собака, цікавився цим. Дмитро Кащенко також офігенний командир. Треба воювати - воюємо. Треба вирішувати питання? Все зробимо, щоб вирішити. Це виняток, на жаль, бо таких в армії мало. Але що один, що інший - бойові офіцери, легендарні. Нам просто пощастило. Саме командир формує ауру в бригаді. Є такі командири, які зляться: "А чого це солдат має сміливість підійти до командира і питання йому поставити? Як він міг? Що він собі дозволяє?" Коли цей дебілізм з армії піде, я готовий іти вище, але поки мене влаштовує моя посада. Я не хочу рости, однозначно. Поки іде війна, хочу бути командиром свого підрозділу. І бійці кажуть: поки ти служиш, ми однозначно будемо з тобою.


- Не можу не спитати про Васю, зірку вашої кухні…

- Вася - самородок. Він вже був, коли я прийшов у взвод. Це унікальна людина. За своє життя до війни де він тільки не працював, у нього золоті руки. Насправді він снайпер, чудовий снайпер. А у вільний час любить щось будувати, готувати, може зробити ремонт у кімнаті, побудувати баню. Нещодавно у нього на гвинтівці зламався екстрактор, який викидає гільзи. І ми до цих пір його не отримали. Так Вася сам його зробив. Змайстрував горн, щоб загартувати метал.


- Наскільки довго ти готовий служити в армії? Чи вже думаєш, що буде робити після закінчення контракту?

- Однозначно я буду служити до кінця війни. А там подивимося.


- А кінець війни - це перестати стріляти чи перемога?

- Нас, людей, які на війні з 2014 року, однозначно не влаштовує формула "перестати стріляти". Мені сподобалося, як відреагувала Туреччина на напади Росії з Сирії. Чітко, лаконічно, швидко. Убили їхніх 33 чоловіки? Вони у відповідь вдарили по 209 об'єктах. Знешкодили купу техніки та людей, вигнали переговорників, оголосили військовий стан. Саме так потрібно діяти.


- Твоя публічність дивовижна. Ти не занадто відкритий?

- Так сталося. Я був волонтером, у мене була якась відомість у фейсбуці. Обличчя не ховав тоді, не було сенсу це робити і далі.


- Ти вже на війні шість років. Немає розчарування, тієї славнозвісної стомленості?

- Чому я так активно все робив у 2014 році? Я був упевнений, що все це закінчиться за півроку. У 2014-2015 роках ніхто не жалкував про те, що робив. Всі сподівалися, що все швидко закінчиться. А коли навкруги знову почалися несправедливість, бруд, звичайно, мене брали сумніви. Але армія – це той світ, де я на своєму маленькому рівні можу робити щось по максимуму, змінювати так, як вважаю за потрібне, розвивати. Я займаюся тим, в чому себе знайшов, я кайфую від своєї роботи. Розумію, що це комусь і для чогось потрібно. Так що я однозначно ні про що не жалкую. Ні грама.


- Коли ідуть твої бійці працювати, якими словами ти їх проводжаєш, як чекаєш?

- Завжди роблю вигляд, що відправляю легко: "Ідіть собі". А насправді завжди дуже переживаю, коли мої на виході. Сильно переживаю. Палю багато. А якщо чую ворожі перехвати, ще страшніше стає. За час війни я перевозив багато загиблих. Починаючи від коробочки з-під цигарок – в неї вміщалося все, що від людини залишилося, закінчуючи тілами зовсім молодих хлопчаків. Бачив на власні очі, що відбувається, коли ти привозиш загиблого додому... Тому я переживаю, коли мої групи на роботі, коли поряд працюють наші друзі - добровольці. Тобто я заманив у свою авантюру людей, щоб вони попрацювали, звичайно, я за них відповідаю. І відчуваю це повною мірою.


- Молишся? Є якісь забобони перед виходом?

- Нічого подібного немає. Ми живемо на такому чорному гуморі, що лікарі відпочивають.

 

Varakin9

 

Відео


  • asenposlugi1
  • moloko2
  • avtoshkola1
  • pamyat
РІО Бердичів
 
Видання "РІО Бердичів"
Головний редактор: Олександр Доманський
Адреса: вул. Свободи 6 м. Бердичів,
Житомирська обл., 13300 Україна
Телефони редакції: 
04143 4-12-39, +38096-256-67-50
E-mail: rioberdychiv@gmail.com
Веб сайт: 

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється за умови посилання на "РІО-Бердичів". Для інтернет-видань – обов'язкове пряме відкрите для пошукових систем гіперпосилання. Посилання має бути розміщене незалежно від повного або часткового використання матеріалів, в підзаголовку або в першому абзаці матеріалу. Редакція "РІО Бердичів" не несе відповідальність за матеріали авторів розділу “Блоги”.