«Зрозумійте, ви тепер працедавці, ви наймаєте зараз собі на роботу Президента», – такими словами Руслан Кошулинський розпочав зустріч з бердичівлянами у малій залі міського Палацу культури ім. О. Шабельника без запізнення, о 18:32.
Майже всю цю залу заповнили люди, які прийшли послухати кандидата на найвищу посаду в державі. Тут були, напевно, в повному складі активні члени міської та районної організацій партії «Свобода», студентки медколеджу, бердичівські поліцейські разом зі своїм керівником, які слідкували за порядком, «аксакали» національного руху на Бердичівщині Павло Передрій і Петро Костюк та просто небайдужі бердичівляни.
Далі Руслан Володимироич розповів основні віхи своєї біографії. Народився 09.09.1969, як пожартував, «…це не я винуватець цих круглих цифр, а мої батьки, які десь на Різдво мали вельми гарну нагоду». Виховувався Руслан у робітничій сім’ї, але, на жаль, батьки рано померли, і подальше навчання продовжив в спортивному інтернаті, де займався легкою атлетикою.
За першою спеціальністю – кухар-технолог, працював у ресторані на Яблунецькому перевалі, потім поїхав на заробітки до Сибіру – на копальнях готував їжу золотошукачам, повернувся в Україну і зрозумів, що потрібно щось змінювати. З 1996 року і до цього часу він є членом партії «Свобода». З 2001 року – помічник народного депутата Тягнибока. В 2006 закінчив Тернопільський інститут за напрямом «Право», в 2010 – 2012 році – голова фракції «Свобода» у Львівській міськраді, у 2012 – 2014 році – народний депутат України, заступник Голови Верховної ради України.
«20-21 лютого 2014 року саме він залишився найвищою посадовою особою країни після втечі Януковича, Азарова, Рибака та інших регіоналів, зібрав легітимне засідання ради, щоб припинити кровопролиття. Того дня депутати на пропозицію Кошулинського проголосували за усунення Януковича від влади та повернення «Беркуту» на місця постійної дислокації.
За повісткою з військкомату в жовтні 2014 вирушив до зони АТО простим сержантом-артилеристом. Як у 1987 році на строковій службі в Радянській Армії, так і в 2014 році в ЗСУ він обслуговував одну з найбільших гармат – 152 мм «Гіацинт». Саме тому у програмі кандидата в Президенти вагому частку займають заходи по переозброєнні української армії сучасними зразками зброї власного виробництва.
У висуненні Руслана Кошулинського разом із партією «Свобода» об’єднались й інші патріотичні сили: Організація українських націоналістів (ОУН), Конгрес українських націоналістів (КУН), «Правий сектор» та рух С14 та склали спільну програму для кандидата під назвою «План докорінних перетворень».
До цього плану увійшли такі розділи:
– відповідальне народовладдя замість диктатури олігархів;
– могутній середній клас (не менше 60% працездатного населення) замість панування олігархії;
– справедливі тарифи для людей замість корупційних надприбутків олігархів;
– гідне майбутнє громадян замість непевності завтрашнього дня;
– чітка геополітична стратегія замість безхребетної міжнародної політики;
– єдність головнокомандуючого та солдата замість зневіри, гідне забезпечення армії замість корупції;
– національна гідність замість українофобії та ворожої пропаганди;
– мир за українськими правилами замість війни на покоління і покоління.
Бердичівляни задавали питання про взаємовідносини з Білоруссю, про перші потуги майбутнього Президента, про модернізацію ЗСУ. Та найбільше запам’яталось його просте та зрозуміле визначення Націоналізму, якого чомусь так бояться багато українців.
«Я люблю багатьох жінок і дівчат, але трохи більше я люблю свою дружину, я люблю страви різних народів світу, але українські я люблю трохи більше, я люблю різних людей та їх країни, але Україну я люблю трохи сильніше. Націоналізм – це любов до свого!».
Після загальної зустрічі поспілкувасись з кандидатом щодо тактики передвиборчої кампанії місцеві «свободівці», і, думаю, ця розмова не була простою. На жаль, вирішальну роль у виборі пересічних українців грає не харизма і доброта кандидата чи нюанси його передвиборчої програми, а агресивність реклами, в яку «вбухано» мільйони гривень та різноманітні «схеми» роздачі гречки чи грошей.
Мені особисто найбільше подобаються висуванці від «Свободи» та «Самопомочі», але знову і знову, як і на попередніх виборах, «демократичні» сили не можуть об’єднатись і виставити єдиного кандидата, тому й перемагають раз за разом якщо не самі олігархи, то їх ставленики.