Багато цікавих історій від пересічних городян щодня минають повз нашу увагу, хоча і варті того, щоб про них почули. У кожного є про що розповісти і чим поділитися, будь це просто цікава побутова розповідь чи отриманий досвід, який здатен допомогти іншим людям, власним прикладом застерегти їх від повторень помилок абопорадити і підтримати у починаннях. Але зазвичай ці історії доступні вузькому колу осіб і невідомі широкому загалу. Самі резонансні із них звичайно переходять із уст в уста, проте часто не без «доповнень» від їх оповідачів.
Людям властиво цікавитись тим, чим живуть їхні знайомі чи сусіди, які радості та/або проблеми вони мають, до чого прагнуть.Не випадково телепередачі про перипетії з життя простих людей є одними із самих рейтингових. Редакція газети «РІО-Бердичів» вирішила, що і мешканцям нашого міста буде цікаво почути історії від їхніх земляків, що надихають, веселять, змінюються і змінюють. Тож ми вирішили спробувати провести серію інтерв’ю з людьми різного віку, статі та інтересів, які мають безпосереднє відношення до Бердичева та мають чим поділитися із читачами.
І першою, хто наважився розповісти про себе стала дівчина Софія. Це її справжнє ім’я, однак прізвища вказувати не будемо. Їй 15 років і вона киянка. З Бердичевом її пов’язують мамині батьки – бабуся і дідусь, що мешкають тут і у яких дівчина дуже часто бувала. Аж до її переїзду в Іспанію. Саме про сонячний Мадрид, менталітет його мешканців, навчання в іспанській школіі прагнення повернутися в Україну розповіла Софія при спілкуванні із нами.
– Чому Мадрид? Коли Ви переїхали до Іспанії і як «увійшли в колію» тамтешнього життя?
– Четвертий рік пішов, як ми з мамою і її чоловіком переїхали жити до Мадриду. Вітчим – іспанець, тож вибір країни для переїзду не поставав. До сьомого класу я мешкала в Києві і навчалась в одній зі столичних шкіл. Після переїзду пішла до спеціалізованої школи, в якій навчаються іноземці. Школа – адаптаційна, допомогла опанувати мову, легше увійти в ритм місцевого життя і навчання. На те, щоб почати вільно спілкуватися іспанською мовою знадобилось 6-7 місяців. Після того, як я вивчила мову, перейшла до звичайної школи.
– Чи відчули різницю в системі української і іспанської освіти?
– Так, різницю відчула майже відразу. Помітила, що навчальна програма в Іспанії набагато легша, ніж в Україні. Програма старших класів української школи відповідає приблизно програмі випускних курсів іспанських вишів. Та, незважаючи на це, іспанці жаліються на неї, як на важку. Щодня, в основному, по 6 уроків, кожен з яких триває годину. Перерва кожні три уроки і триває пів години. Домашніх завдань майже немає. Починаючи з 5 класу, по завершенню року навчання складається іспит, який дає змогу перейти до наступного класу. Оцінювання здійснюється за 10-бальною системою, найнижчий прохідний бал – 5 балів.
– Софіє, а є такі, хто не складає іспит і лишається на другий рік?
– Є і таких немало. У моєму класі навчаються діти віком від 15 до 19 років. Думаю, причиною тому стають лінощі, адже насправді осягнути обсяг завдань не важко, просто потрібно мати бажання вчитись.
– Як «мінус» – порівняно слабка програма. А які «плюси» іспанської освіти?
– На мою думку головним «плюсом» є те, що більше уваги приділяється практиці, а не теорії. Ми маємо чимало практичних занять, які допомагають краще зрозуміти і засвоїти вивчене. До того ж, викладачі і учні дуже толерантні у ставленні до тих, хто відстає чи не розуміє теми. Якщо такі є, то клас зупиняється і вчитель пояснює матеріал окремому учню. На цьому ніхто не зосереджує зайву увагу, це сприймається, як належне. Також із 9 класу можна обирати собі предмети гуманітарного або математичного напрямку. Якщо учень напевне знає, що йому в майбутньому не знадобиться фізика, він може зосередити увагу на поглибленому вивченні, наприклад, мов.
– Про які ще відмінності можете розказати? Можливо, хтось із наших читачів збирається на переїзд і їм буде цікаво дізнатись, чого їм чекати.
– На відміну від України, серед іспанських школярів неабиякою популярністю користуються бібліотеки. Там завжди людно, система бібліотек дуже розвинена. Книги видаються по електронних картках, які можна використовувати також для виходу в інтернет.
– Чим захоплюються Ваші іспанські однолітки? Чи збігаються їхні інтереси з інтересами українських школярів?
– Якщо говорити про молодь Мадриду 15-16 років, то головним її захопленням є серіали. Вони полюбляють проводити час за її переглядом. Це наче якась манія. Також в іспанських школах дуже поширена тема легких наркотиків. Вони, звісно, заборонені законом, але це мало кого зупиняє. Однак, напевно, це не тільки в Іспанії.Дискотеками зазвичай вони починають цікавитись не раніше 18-19 років. І взагалі, чим старшими стають іспанці, тим активніше вони проводять свій вільний час, розвиваються, спілкуються, подорожують. У них якась просто неймовірна мотивація і бажання жити, радіти кожній хвилині.
Але, незважаючи на весь цей позитив у спілкуванні з Софією, раз у раз відчувалось, що вона щось недоговорює, в чомусь сумнівається, щось її бентежить. І, як виявилось, цим тривожним відчуттям була необхідність прийняти рішення про повернення з українських канікул до Іспанії. Заради української свободи і вседозволеності вона готова пожертвувати своєю європейською стабільністю і передбачуваністю.
Їй важко прийняти рішення самій, зі скепсисом вона слухає поради рідних і друзів, тож ми хочемо ризикнути і запитати поради у Великої Фейсбучної Громади, хто б міг що порадити Софії та відповісти на питання, винесене в заголовок статті.
З нетерпінням буде чекати коментарів як редакція газети, так і Софія.