Сходи до раю — РІО Бердичів

Попередження

JUser::_load: неможливо завантажити користувача з id: 3529

Повідомлення

There was a problem rendering your image gallery. Please make sure that the folder you are using in the Simple Image Gallery Pro plugin tags exists and contains valid image files. The plugin could not locate the folder: media/k2/galleries/8088

Принцеса

Вона була принцесою. Принаймні для мене. Її, як і всіх жінок в родині, звуть одним величним іменем  Елізабет. Мадярська білявка, звісно, що фарбована, їхала в одному потязі з нами. Був пізній вечір і я з товаришем поверталися з Будапешту в Сентендре. Потяг по дорозі зламався і ми змушені були з пересадками добиратися до готелю. Саме вона зголосилася допомогти нам не загубитися у сутінках. Наші шляхи розійшлись в маркеті. Вона показала мені найкраще угорське живе пиво і я , дурне, почав белькотіти ламаною англійською про класне живе Бердичівське. Насправді живими були тоді тільки ми, в гастрономічних закапелках «Spare». Вона не пахла дорогими парфумами, не мала чумового макіяжу. Якось так все ніжно і до ладу.

 Вона за освітою вчитель, але обрала  роботу візажистом. Вона вважає роботу в школі суцільним божевіллям. І я також. Я відпустив її, помахавши на прощання і відчуваючи, що доля моя не на чужій землі. Завдячую принцесі Елізабет за відвертість, що мова українська, наймелодійніша мова в світі, мадярам звучить як грубе «бу-бу-бу» і, що тамтешній молоді політика, як і відносини України з Рашкою зокрема, по-барабану. А з огляду на телебачення, то Європу більше турбує доля арабських мігрантів.

Куй з тими арабами-арабесками-моресками... Я гортаю спогади і натрапляю на смагляву Коріну з Венеції, власницю магазину чоловічого одягу. Карі красиві очі… До речі, в неї можна придбати джинси за 10 євро, кращі по якості за наші китайсько-базарні по 500 грн. І все ж таки є красиві жінки не лише в Україні. Ви скажете, що у нас найбільше. Так. Та чи варта чого краса без розуму? Тому, чи знаєте ви, що всі красиві розумні? Ні, не знаєте. І я нерозумний нічого й порадити не можу)  І мене взагалі слухати протипоказано, я ж ворохобний.


 Наповнення

Я не боюся порожнечі, мені не чужа самотність, тому не лякаюся, що мене забули в чужому місті. Чомусь я повеселішав. Я жартував, що хочу загубитися в Будапешті. Все збулося і я, з чужим дзеркальним фотіком на плечі, якого теж забули, рухаюся в напрямку Парламенту. Все життя угорці змагалися із сусідами по імперії, австріяками: били морди, стрілялися, вішалися,смажили одне одного, насильно годуючи м’ясом закатованих політичних опонентів інших опозиціонерів. До речі, угорці вправні мастаки у приготуванні м’ясних страв і ковбас. Практика у них як-не-як. І ось після всякого такого, одного разу, дійшли вони до согласія десь так у 1880-их. Вони навчилися конкурувати зі світом, а не поміж себе. Спочатку вони взяли участь у Всесвітній виставці, де були представлені усі можливі та неможливі досягнення у всіх сферах і галузях життя Айстро-угорської імперії. Чому неможливі, бо більшість архітектурних досягнень як то замки, фортеці, собори до тієї помпезної виставки були збудовані із пап’є- маше. Вам щось це не нагадує?)Потім це реально сподобалось містянам і вони реально почали вимагати від влади всю ту красоту втілити у камені та металі. І ось то всьо в камені та металі по сьогодні стоїть там. А мости через Дунай, то взагалі окреме сексі, особливо, коли вони освітлюються вночі. Пропливаючи під ними, можна загадувати бажання. А їх там наче сім – комфортно для склеротиків, тормозів різного ґатунку та забудьків.

Без любові там не обійшлося. Сам Ейфель десять років жив у Будапешті, бо закохався у місцеву молодичку. Вона його надихнула на створення залізничного вокзалу, що й по сьогодні зберігся. Проте молодичка була не дуже вправна, бо Ейфель перебрався у Париж і там чи під , чи над впливом нової музи сконструював відому 300-та метрову башту – Ейфелеву.

Часи минають і цінності змінюються, тепер хунгаренята сублімують іншими способами, розсікаючи повітря на сегвеях по 20 євро в годину. Проте потяг до естетики в них не пропав. Я деякий час втикав у туалеті Кіоску , одному з центрових ресторанів, на один такий приклад їхньої сублімації – замість вмивальника стоїть фарбована бадя.) Саме в цьому ресторані я зрозумів справжні європейські цінності, прочитавши такий вислів «happiness is not a destination, its a way of life». Щастя - це не пункт призначення, це спосіб життя. Ось таке наповнення, такий зміст життя має Будапешт. Може, нам би взяти собі цей девіз, а то якось ми загубилися і випали з мейнстриму.  

При цих словах, щиро бажаю кожному українцеві побачити життя за кордоном.


Полуничка

Європа на стільки розпустна, на скільки цнотлива. Мені здалося, що у нас більше розбещеності. Їхні гомосяки не відрізняються від гетеросєків. У них типу локус-контроль нормальний, бо в наших як пре, то пре як не всеньке. А там навіть не помітно отої характерної манірності. Навіть музичні кліпи по телебаченню не мають надмірної еротичності як в наших. У них одне дівоче гузно на одну годину ефіру розважального каналу, а у нас одне на 1 хвилину. Проте ідеалізувати з огляду на одну Угорщину не можна, та й не потрібно, бо негативні явища теж є. Там теж є корупція, там теж є вацики-фоцики-поцики-лямблії-олєні-тюлєні. Але питання в мірі. На скільки?       

Думаю, у сфері еротичних фантазій угорці не дуже талановиті, а можливо це приховано як дерев’яні різьблені ділдо-відкривачки в ящичку ,на підлозі, в кутку сувенірної крамниці чи приховано за червоними непрозорими вітринами секс-шопів і стриптиз-клубів зі своєрідним меню при вході. Чомусь всі мовчать про секс-тури американських гайс-бойс в Угорщину, а лише говорять про Україну. А хто кого за язика тягне?

На ці питання я відповідати вас не прошу. Нехай вони залишаться риторичними, як і те, куди в Будапешті та Венеції ділися горобці? Час все розкладе на свої місця. Я теж свого часу розгублюся і розчинюся в просторі, і ви,і всі ми лишимо свої тривоги перед життям наступним поколінням. А зараз я, в авітамінозному березні, знайшов свою втіху, задоволення – полуничку. Якщо Венеція для мене – це хурма, то Будапешт – полуничка. А ще, Будапешт для мене – це мелодія цепелінів «stairway to heaven», що лунає з музичної шкатулки. Ви спитаєте, де б я жив? Я відповім, що треба жити зараз. 


Самсара

Українцям треба стати буддистами чи індуїстами) Самсара – це мандрівка, блукання. Українці перебувають у блуканні. Це негативне явище, з якого, як вважають індуїсти, слід вийти. Сансара – це страждання душі внаслідок невігласького ставлення до сутності власного Я, внаслідок чого людина сприймає будь-яку ілюзію за реальність. Ми й про душу забули… Тому і бід на нашу голову багато. Як казав відомий політолог-буддист Роман Кобець «українська одіссея по граблях триває».

Того дня, коли я зійшов на землю Бориспільського аеропорту і відправився до мікроавтобуса, який їхав до рідного Бердичева, вчергове стався колективний глум над 19-ма душами. Це верібедний вчинок – карма, як приклад, показує, що я і решта пасажирів нашкодили собі і власному майбутньому. «Ше до Бердичева не почали їхати, а ноги затерпіли вже», - сказав чоловік, що сидів в кінці салону. І я зрозумів його, коли мої ноги не могли поміститися у 20-ти сантиметровий просвіт між сидіннями. Всі мовчали і терпіли. Все нагадувало клуб садо-мазо на колесах: увесь час лунала еротично-заспокійлива музика Enigma, особливо повторювалася мелодія Sadeness, де ще сорокалітня мілфочка Мадонна стогне в режимі «дірті хендс», велюровий салон кольору бордо і ми непорушні, скуті в суглобах, мовчимо, терпимо, тремося боками сусід об сусіда і, увага, видаємо ілюзію за реальність – траса Київ-Чоп рівнісінька, щось таки робиться... Ми всі знущалися над власним Я, хоча могли б не сідати в ту маршрутку і вимагати комфортного автобуса від перевізника. А тепер, коли ми переродимося у наших нащадків, то карма дасть знати, і вони будуть їздити у таких же мазохістських скотовозиках.

 

І хоч я вдома, лежу на дивані та дописую свою статтю, моя душа мандрує у пошуках виходу із самсари. Чого і вам бажаю. Відкривайте світ для себе і світ відкриє вас.

Фотогалерея

{gallery}8088{/gallery}

На правах реклами

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється за умови посилання на "РІО-Бердичів". Для інтернет-видань – обов'язкове пряме відкрите для пошукових систем гіперпосилання. Посилання має бути розміщене незалежно від повного або часткового використання матеріалів, в підзаголовку або в першому абзаці матеріалу. Редакція "РІО Бердичів" не несе відповідальність за матеріали авторів розділу “Блоги”.