На днях довелось побувати на східних околицях Бердичівського району, де й прийшла думка заїхати до сусідів в Козятинський район. Та заїхати не будь куди, а до села Панасівка, малої батьківщини нашого міського голови Василя Мазура. Дізнатись, що жителі цього села думають про територіальну реформу, децентралізацію та об’єднання громад. А особливо про те, як вони ставляться до пропозиції мера Бердичева приєднати до міста лише ближні багаті села, а інші хай роблять, що хочуть. І як би вони поставились до того, що з Козятина б їм сказали, що приєднують лише Глухівці, Комсомольське і Бродецьке, а інші села хай ідуть , куди бачать.
Від повороту на Червоне з траси Бердичів – Вчерайше, до Панасівки веде дорога, яка теж має свою історію. Колись, в семидесятих роках минулого століття молодий голова колгоспу з Красівки Костянтин Мулярчук ( нині голова Бердичівської районної ради)проклав її бульдозерами господарства навпростець через поля на свій страх і ризик, за що був нещадно критикований потім на бюро райкому партії. Нині відрізок цієї дороги, що проходить по Козятинському району був трохи підсипаний і підрівняний, а ділянка, яка проходить землями Бердичівщини, напевно, не бачила грейдера і підсипки багато-багато років.
Відчинені двері магазину, який сьогодні став не тільки торговим, а й культурним центром села, адже ошатна будівля місцевого клубу рідко відчиняє свої двері, дали змогу поспілкуватись з продавчинею поважного віку, яка добре знає і Василя Костянтиновича, і добре знала його давно покійного батька та нещодавно померлу маму. Їй саме підвезли товари, тому неспішно розкладаючи їх, жінка розповідала про нелегке сьогодення Панасівки.
Молоді в селі мало, самі пенсіонери. Хатів пустих по селу стоїть дуже багато, навіть «дачники» тут їх не дуже купують, хоча по всіх вулицях села прокладено газ, є в селі великий став та гарні краєвиди. Ніякої ферми в селі не залишилось, навколишні поля обробляє сільгосппідприємство з Білопілля (колишній голова колгоспу організував) та кілька місцевих фермерів, які теж спеціалізуються лише на зернових культурах. Але стосовно територіальної реформи та об’єднання вона нічого не могла сказати, та про те, що райцентр міг би відмовитись від своїх дальніх сіл відреагувала досить негативно.
Сподіваючись дізнатись більш професійну думку про децентралізаційні перипетії, довелось їхати до сусідніх Пузирок, де знаходиться сільрада, до якої входить і Панасівка. Довго смикав закриті двері (було це об 11.00), але люди, які сиділи на поруч розташованій автобусній зупинці сказали, що сільський голова сьогодні пасе корів. Все стало зрозумілим – навіщо виходити на службу секретарю, бухгалтеру чи землевпоряднику, коли голова пасе корів. В них що дома роботи немає?
В цьому селі на великій центральній площі розміщується вже два магазина і один буфет. І якщо в одному заклопотана продавчиня саме замовляла товар по телефону, то в іншому нудьгували дві дівчини (як виявилось, студентки нашого мед коледжу), які й розповіли місцеві новини. Про те, що всі місцеві знають, що автобус Бердичів – Панасівка курсує лише завдяки їх земляку, меру Бердичева, але останнім часом його графік дуже змінився (приїздить Панасівку лише на вихідні, і то лише один не дуже зручний рейс) і дуже сподіваються, що зовсім його все-таки не відмінять. Школу в Пузирках закрили, і тепер в тій будівлі і пошта, і бібліотека, і щось на кшталт клубу. А величезна будівля колишнього клубу (до якого, напевно, ходив і наш міський голова в молоді роки) зіяє пустими вікнами та охороняє її Ленін без голови. Про реформи на селі дівчата теж щось чули, але що саме буде і як саме не знають. Які перспективи чекають їх після закінчення медучилища вони теж не зовсім розуміють.
На зворотному шляху про ці перспективи довелось поспілкуватись з панасівським фельдшером. Молода медпрацівниця побідкалась про скорочену зарплату, нестачу медикаментів та необхідність за власний кошт та власними руками робити ремонт у ФАПі. Але найтяжче її гнітила невизначеність. Адже весь час крутиться інформація, що сільські ФАПи мають закривати через нестачу фінансування. На моє запитання, чи змогла б фельдшерка надавати приватні медичні послуги, і тоді б вона не сиділа на порозі і чекала відвідувачів, а їздила б по селу, де укол зробити за скількись гривень, де б процедури провести, а до кого б просто пігулки доставити, вона відповіла, що таке в їх селі неможливо в принципі.
Біля Панасівського магазину мене вже виглядала продавчиня, яка ще півгодини тому нічого не знала про реформу, а тепер дещо дізналась. Виявилось, що до неї заїжджав за покупками один з депутатів Козятинської районної ради, то й трохи просвітив бабусю. Після недовгих дебатів, в Козятинському районі вирішили створити кілька територіальних громад, і Панасівка має увійти до однієї з них з центром в Глухівцях.
Проїхав я по вулиці, де розташований батьківський будинок родин Мазурів, але ніякого палацу не побачив. Звичайний цегляний будинок середніх розмірів, ошатне подвір’я, новий гараж. Сусіди розповіли, що нині тут майже постійно мешкає брат Василя Костянтиновича, Костянтин, який раніше жив у Києві.
Ось так і завершилась моя екскурсія до Панасівки – одного з тисяч українських сіл, як завмерли між минулим і майбутнім, і шансів, що вони оживуть, розправлять плечі і крила, наповняться дитячими голосами і енергією молодих сердець, стає з кожним роком все менше і менше. І навряд чи якась реформа з ініційована українською владою зможе переламати глобальні урбанізаційно-історичні процеси. Вона може лише трохи спростити життя тим, хто сам прагне щось творити. Тим, хто лише чекає щось від держави (президента, парламенту, губернатора, мера) і нічого при цьому не робить, не допоможе жодна реформа.
главное что памятник поломали. а остальное фигня-переживете и так селюки.)))) Радуйтесь что памятник без головы-это вам вместо всего остального.))))
Нормальный ход. селюки боролись на майдане против олигарха и выбрали в результате олигарха-президента. ))))))))) ну а ленин им в заднице занозой был-мешал в эвропу маршировать. Ну нет лэнина и гиде Эвропа та? ))))))))))))))) тупое село.))))))))))))
Шануйте людей похилого віку, несоромтесь питати в них поради, вони знають за реформи і обєднання більше за якихось депутатів. Негудіть тих хто пасе корів, бо гріх є лаяти того хто тебе годує. Бердичівський медколедж закінчують щороку один-два жителі с. Панасівка-Пузирки і покищо ніхто без роботи незалишився. Землі навколо с. Панасівка ніколи необроблялись Білопільськими фермерами. Клуб в с. Пузирки (колишня школа) задовільняє потреби мешканців села. А сільрада в Пузирках працює і дасть Бог буде працювати.