Бо їм стає погано.
У нас же абсолютна більшість українців мріє про те, щоб нам було так погано, як європейцям.
Ми втратили соціалізм, а до капіталізму, справжнього капіталізму, ще не дійшли. І знаходимось в якійсь «чорній дірі», яка висмоктує з нас всі соки, гроші, надії, майбутнє. Причиною цього, на мою думку, є те, що вже впродовж двадцяти років в Україні постійно нагнітається ворожнеча. З будь-якого приводу. А це ніколи не приводило до взаєморозуміння, яке є головним в будівництві держави. Потрібно все-таки відкидати всілякі догми і стереотипи, адже життя змінюється. З приводу цього є вислів відомого політика: «Несгибаемость – первый признак паралича».
Підтвердженням нових реалій життя є приклад Ізраїлю, який ніколи, ні за яких обставин, не йшов на переговори з терористами. Нині ж, після багаторічних спроб визволити з полону палестинців свого військовослужбовця Шаліта, уряд пішов на безпрецедентний крок і виміняв його на тисячу засуджених палестинців. Цим було сказано, що держава ніколи не забуває тих, хто захищає її інтереси, хто є її громадянином, незважаючи на посаду і становище.
Чому б нашим політикам не припинити боротьбу за перерозподіл багатства України, бо ж всі вони не бідні, а разом подумати не про одного солдата, як це було в Ізраїлі, а про всю країну, про її народ. Тим більше, що серед них, в кожній депутатській фракції є помірковані, розумні люди, яких поважають і опоненти. Наприклад, на мою думку, у фракції партії Регіонів це – Мірошниченко, в партії Батьківщина – Кириленко, в Народній партії – Зарубінський, в Компартії України – Александровська, в «Нашій Україні» – Мартиненко. Чому б їм не зустрітись і не переконати своїх однопартійців в необхідності порозуміння, необхідності компромісу задля суспільства? Чи буде це колись? Хочеться вірити...
