Практично щодня столицею України ходять невдоволені громадяни. Якісно від 2004 року ситуація відрізняється тим, що вони вже не вірять у політичних лідерів. Люди піднімають спільні для себе питання, які не дають їм жити нормально: афганці, безквартирна молодь, патріоти...
Часто чую, що немає лідера, що міг би очолити цей процес. Та насправді проходить розвиток свідомості простих (і у т.ч. активних) людей. Свого часу в Ющенку розчарувався правий берег Дніпра. Під час моральної понівеченості ефективно цим зумів скористатися Янукович. Як наслідок, тепер маємо розчарування Лівого берега Дніпра. Сьогодні Донецьк та Луганськ перебуває у тому ж стані, як і ми у 2009 (тоді, коли вже всі зрозуміли, що з Ющенком "діла не буде", хоча слова були гарні і що найголовніше правильно).
Що робити? Нашому поколінню не варто вигадувати велосипед, який нам дали герої Майдану, які самі його у першу чергу й зрадили. Наприклад хто проти "Бандитам тюрми"? Наші західні сусіди, пройшли цим шляхом, тепер варто просто використати їхній досвід. Під час "посадки" варто не забути одночасно й про люстрацію. Свого часу ми втратили момент, коли комуністи схопили жовто-блакитні прапорці і до цих пір катують нас і країну. Хто сьогодні керує нашими містами? Вони досі при владі і самі звідти йти не збираються.
Що буде? А ви подивіться - вже й так усе видно як Божий день. Щодня люди намагаються відстоювати власні інтереси. Тепер взагалі справа не в політиці - це питання виживання кожного з нас і країни.
Сьогодні побачив давній яскравий виступ Віктора Федоровича. Спробуймо згадати все і зробити з цього власні висновки без жодної політики та популістського пафосу http://www.youtube.com/watch?v=hxIurPcqR10
