Одного зимового вечора, зробивши уроки до школи, я випадково зацікавився кінофільмом який дивився мій тато. Більш ніж за півтори години було показано драматичну історію під містом Фермопілами у 480 році до Різдва Христового, коли 300 мужніх спартанців на чолі з царем Леонідом стали на смерть проти багатотисячної орди царя Ксеркса. Завершувався фільм оточенням та знищенням залишків грецького війська. Моїм враженням не було меж. Сила духу воїнів не могла лишити байдужим до їхнього вчинку. Тоді, тато мені розповів, що й на українській землі був не менш драматичний і ще більш героїчний історичний момент – бій під Крутами. Після цього, я, учень третього класу, почав шукати будь-яку інформацію про цю подію. Зі шкільної програми вчать це набагато пізніше, та й у підручнику цю тему дуже якось вже мляво було описано. Навіть сьогодні, багато хто не усвідомлює всього драматизму та жертовності хлопців-патріотів. Більше того, новітні швондєри та шарікови намагаються це всіляко замовчати або ганебно критикувати.
З середини грудня 1917 року розпочалася неоголошена війна Радянської Росії проти Української Народної Республіки. Ненаситний землями півночі осатанілий від революції Лєнін усім своїм єством жадав південних українських ланів та працьовитих рук українців. Кожен володар Росії розуміє, що це державне утворення ніколи не зможе бути імперією без України. Своєї власної держави вони не хочуть, їх завжди тягне до масштабної жадоби. Керуючись цією складової «русскої» душі, Лєнін проголошує. «Маніфест до українського народу». З цього моменту усім, і вже назавжди, стало зрозуміло, що Росія ніколи не змириться з існуванням незалежної України. Одурілі від радянської пропаганди місцеві жителі, мовчки сприймали дії окупантів (не спостерігаєте подібності сьогодні?). Важливо, що явної підтримкисеред населення України большевики не мали. Це засвідчили результати виборів до Всеросійських установчих зборів, де лише 10 % українців, головним чином Донбасу, Катеринослава та Харкова, віддали свої голоси за большевиків. Спроба большевицького перевороту в Києві в грудні 1917-го зазнала невдачі.
За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України. Полчища головорізів Антонова-Овсієнка та Муравйова вдерлися на українські землі. Розпочалась російсько-українська війна. 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців Незабаром у кількох київських газетах було надруковано звернення до українського студентства:
«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…» («Нова Рада» від 11 січня 1918 року)
Усупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний. До новоствореного військового утворення вступали навіть учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином, вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка.
Одним з найвеличніших днів наших Визвольних змагань є подвиг героїв-крутянців. Кількасот патріотично налаштованих київських студентів більше п’яти годин змогли втримувати навалу чотиритисячної большевицької армії Муравйова. Російські війська зазнали значних втрат, щобякось їх компенсувати, командир червоних наказав ліквідувати полонених. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом почав співати «Ще не вмерла Україна». Його підтримала решта побратимів по зброї. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.
Після цих подій, полчища Муравйова, які увірвалися у Київ вбивали усіх, кого побачили. Причиною для розстрілу, згадували очевидці, могли бути просто окуляри на носі перехожого на вулиці.
Вчинок молоді залишається безпрецедентним в нашій історії. Самопожертва – єдине, що лишається, коли всі інші шляхи вичерпані. Мають рацію й ті, хто скажуть, що Україна не мала би такої кількості героїв, якби не було такої кількості дурних воєначальників. Наслідком російсько-української війни став Ризький договір та поділ України 1921-го року. Попри відновлення власної державності ще кілька разів протягом XXстоліття остаточно проголосити Незалежність України вдалося проголосити лише у 90-х.
Сьогодні захист інтересів держави не менш важливий, ніж і сто років тому. Змінився час, змінилися й форми супротиву. Навіть на 20-му році незалежності країна перебуває у інформаційній окупації сусідніх держав. Час йде, але Україна завжди потребує участі активної молоді. Тепер не треба йти на смерть, потрібно просто розвивати здобуту нашими пращурами рідну країну і пам’ятати про самопожертву предків.
