Зараз же, хоча більше людей стало ходити у вишиванках і прикладати руку до серця при виконанні Гімну України, але розкол між Заходом і Сходом зберігається.
Будь-яка економічна чи соціальна проблема обов’язково політизується, набирає обертів війна пам’ятників, переглядаються сторінки історії. І коли б це робилося в спокійній, толерантній обстановці, з повагою до думок опонентів, як це робиться у цивілізованих країнах, то з цим можна було б погодитись.
Коли ж навіть у Верховній Раді правота доводиться з піною на вустах та кулаками, то це не сприяє порозумінню. Одним заважають жити, за їх словами, жиди і москалі, а інші не визнають ОУН – УПА. Дехто самочинно присвоїв собі звання патріота, начебто всі інші вороги своїй країні. Що ж і як поступати? Напевно, потрібно, наводячи свої аргументи прислухатись і до думок своїх супротивників, причому взявши за головне те як зробити, щоб жилося краще нині, не поринаючи весь час в спірні минулі проблеми.
В цьому плані мені подобається позиція Петра Івановича Костюка, який ще далеко до здобуття незалежності України відстоював українську мову, аргументовано доводив свою правоту, відновлював трагічні сторінки історії. І все це він робив толерантно, але наполегливо. Причому зі всіма політичними силами. І до нього дослухаються.
Бо він не лише прикладає руку до серця, а й практично робить і шукає діалогу з іншими.
Чим більше буде таких людей, тим скоріше люди дійдуть злагоди. Адже рано чи пізно для того, щоб зберегти Україну, все-таки доведеться порозумітися.
