Одна валюта – це реальні гроші людей і приватного бізнесу, а друга – бюджетні гроші. Іноді вони перетікають з одного виду в інший, а іноді навіть не перетинаються. І зазвичай, при переході з бюджетного стану в реальний виникає цілком вагомий «дисконт». Пересічний українець уявити бюджетних три мільйона гривень не може, а ось конкретні кілька тисяч доларів – цілком.
Найбільшими споживачами місцевих бюджетів є заклади освіти (30 -40%), медицини (15-20%) та культури (3-5%). І якщо б розділити ці гроші на кількість реальних споживачів освітніх, медичних чи культурних послуг, то на кожного припало б стільки грошей, що він зміг би вчитись в суперкрутому ліцеї, лікуватись в елітному шпиталі чи ходити на концерти світових зірок. Наприклад, в Бердичівському районі близько трьох тисяч школярів, бюджет освіти – 36 мільйонів гривень. Тобто, на кожного учня припадає 12 тисяч гривень. Але гроші витрачаються не на послуги конкретній людині, а на утримання об’єктів освіти, медицини чи культури.
Змінити ситуацію могли б всього два слова, внесені до Конституції та Законів України. Там, де стосується освіти, додати слово добровільна. А там, де стосується страхування, додати слово обов’язкове.
Тоді б батьки і діти вибирали школу, вчителів, предмети, методики і терміни навчання, а школи старались би задовільнити інтереси тих дітей, які хочуть вчитись, а не тих, яким все до лампочки.
А обов’язкове медичне страхування, страхування житла і всього іншого, упередило б безліч проблем, на які відволікаються бюджетні кошти.
Тоді б і зрівнялись в ціні бюджетні і реальні гроші, адже освіта, медицина, культура і ЖКГ з розряду споживачів бюджетних коштів перейшли б в розряд нормальних надавачів послуг.
